Нинішній загрозливий для України розвиток подій історики та політологи часто порівнюють з долею Чехословаччини або Фінляндії наприкінці 30-х років минулого століття . Восени 1938 року Чехословаччина під тиском великих держав, які хотіли зберегти мир у Європі, віддала гітлерівській Німеччині прикордонні території – область Судети, де переважало німецьке населення. Скориставшись нагодою Угорщина та Польща також захопили землі, де жили їх співвітчизники, а Словаччина незабаром проголосила незалежність. В березні 1939 року німці окупували решту території Чехії, а Угорщина — українське Закарпаття. Таким чином Гітлер фактично без опору знищив досить сильну в економічному та військовому відношенні незалежну державу та зміцнив свої позиції в центрі Європи. А Європа та світ замість вічного миру незабаром отримали найжорстокішу в історії людства Другу світову війну.

Зовсім по-іншому розвивались події на півночі Європи, де маленька Фінляндія відважилась на збройну боротьбу проти могутнього Радянського Союзу і захистила свою незалежність.

Подібно до України Фінляндія тривалий час — з 1809 року — перебувала в складі Російської імперії . Після розпаду цієї імперії в 1917 році проголосила незалежність і зуміла її відстояти у важкій боротьбі з військамиРадянської Росії, яких підтримували місцеві комуністи. Очолював визвольну боротьбу фінського народу колишній генерал російської армії, командир кавалерійського корпусу Карл-Густав Маннергейм. Незважаючи на свій величезний авторитет він незабаром відійшов від політичної діяльності і лише в 1931 р. погодився очолити Раду Оборони, яка була дорадчим органом при президентові. Як згадує у своїх мемуарах Маннергейм, він прекрасно розумів, що великий східний сусід рано чи пізно захоче повернути Фінляндіюдо свого складу, а тому потрібно готуватися до оборони. Те, що в 1932 році було підписано договір про ненапад з Радянським Союзом , а трохи пізніше проголошено політику нейтралітету, ситуацію не змінювало. Але представники партії соціал-демократів, яка мала вирішальний вплив у парламенті та уряді вважали, що незалежність потрібно зміцнювати через підвищення рівня життя народу. Тому в умовах економічної кризи військові видатки постійно зменшувались і їх вистачало лише на утримання маленької армії. Нове озброєння майже не закуповувалось. Лише в другій половині 30-х років, коли могутність і агресивність гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР почала швидко зростати, фінський уряд повернувся лицем до питань оборони. Було розгорнуто будівництво укріплень на Карельському перешийку, через який радянські війська могли найшвидше захопити Фінляндію,та військових заводів, які виробляли переважно стрілецьке озброєння і патрони, а також інші види боєприпасів. Авіаційний завод в Тампере почав виробляти літаки-винищувачі по англійській ліцензії, які, однак, повністю застаріли і могли лише розвивати швидкість 300км за годину. Під час війни користі з них ніякої не було. Дуже потрібний державний артилерійський завод запрацював лише в 1938 році і через свою малопотужність суттєво покращити озброєння фінської армії не міг.

Як стверджує сучасний російський історик Борис Соколов у своїй книзі «Тайныфинскойвойны» радянський план війни проти Фінляндії був остаточно розроблений і затверджений вже на початку 1939 року. Після цього СРСР поставив вимогу, щоб Фінляндія здала йому в оренду на 30 років або обміняла на інші території кілька островів у Фінській затоці, які прикривали підступи до Ленінграда.Маннергейм пропонував погодитись на ці пропозиції, оскільки дані острови для самої Фінляндії не мали великого значення. Але фінський урядїх відкинув, так само, як і німецьку пропозицію договору про ненапад.

Зіпсувавши відносини одночасно з двома наймогутнішими сусідами, фінське керівництво майже нічого не робило для зміцнення збройних сил.Не було навіть використано можливість взяти кредит у США, який можна було б використати в тому числі і на купівлю зброї. В знак протесту проти такої бездарної політики Маннергейм подав у відставку з посади голови ради оборони влітку 1939 р., яка однак не була прийнята президентом. Цей крок викликав несподівано сильний резонанс в пресі та суспільстві. Прості люди почали масово здавати гроші на потреби збройних сил, а тисячі добровольців записувалися в армію та на будівництво укріплень. Наскільки своєчасним був цей рух, свідчать спогади Маршала Радянського Союзу Мерецкова, який в той час був командуючим Ленінградського військового округу. Він згадує, що вже в кінці червня Сталін дав йому особисто вказівку прискорити підготовку до вторгнення у Фінляндію.

Доля країни була вирішена 23 серпня 1939 року після підписання пакту Молотова-Рібентропа. За таємним протоколом Гітлер погодився на те, що Фінляндія входить у сферу інтересів Радянського Союзу разом з іншими прибалтійськими державами.

За допомогою різного роду обіцянок і погроз Радянський Союз примусив Естонію, Латвію та Литвупідписати нерівноправні договори про взаємодопомогу та розташував на їх території військові бази. Після цього 12 жовтня 1939 р. Фінляндії було висунуто вимогу передати СРСР острови у Фінській затоці, Карельський перешийок та деякі інші території в обмін на безлюдні болота у Північній Карелії. Півострів Ханко, розташований поблизу фінської столиці Гельсінкі, пропонували здати в оренду на 30 років для створення військової бази. В ході переговорів фіни погодились лише на обмін островів та частини Карельського перешийку , яка знаходиться найближче до Ленінграда. На обмін всього Карельського перешийку та оренду Ханко вони не погоджувались, тому що це робило б неможливою подальшу оборону країни. Але Сталін пояснив, що радянські вимоги є мінімальними і ніяких компромісів не може бути. Становище Фінляндії погіршувалось її міжнародною ізоляцією. Німецькі дипломати порадили фінам бути більш поступливими і не розраховувати на їх допомогу.Скандинавські країни хоча і висловили підтримку Фінляндії,але дуже несміливо, тому що і самі боялись Радянського Союзу. США висловили надію на збереження добросусідських радянсько-фінських стосунків. У відповідь Молотов порадив їм краще потурбуватись про незалежність Філіпін, які в той час були колонією США. Радянський Союз почав стягувати війська і техніку на кордони з Фінляндією, літаки постійно вторгалися в її повітряний простір. Радянська преса та радіо розгорнули гігантську пропагандистську кампанію проти білофінів. Громадянам СРСР роз’яснювалось, що потрібно негайно звільнити фінських трудящих від нестерпного гніту буржуазії.Правда, улюблене радянською пропагандою звинувачення у фашизмі довелося на деякий час припинити , тому що зі справжніми фашистами-гітлерівцями в той час була дружба і співпраця. Опинившись перед загрозою агресії фіни також даремно часу не гаяли. Маннергейм був призначений командуючим збройними силами і під виглядом навчань розпочав мобілізацію резервістів. Після мобілізації чисельність фінської армії зросла з 26 до 265 тисяч чоловік ( з них 180 тисяч в бойових частинах ). З дев’яти піхотних дивізій шість було направлено на Карельський перешийок. Війська встигли пройти навчання, покращити систему укріплень, вивчити та замінувати територію майбутніх боїв.Але катастрофічно невистачало озброєння. Проблему зі стрілецькою зброєю вдалося в основному вирішити після купівлі у Швеції 80 тисяч гвинтівок. Військово-повітряні сили налічували 145 літаків, з яких 40 були несправні. Протиповітряна оборона мала незадовго перед війною лише 120 зенітних гармат. Більшу частину закуплених у Німеччині 20-мм зенітних установок до початку війни забрати не встигли, а потім німці відмовились їх віддавати, посилаючись на свій нейтралітет. Для захисту морського узбережжя ще з часів Російської імперії залишилось 35 батарей берегової оборони, які мали 115 гармат калібром від 120 до 305 мм. Польова артилерія налічувала понад 400 переважно застарілих гармат, також успадкованих від царської Росії. Частина снарядів до них від тривалого зберігання зіпсувалась і після пострілу не вибухали. До того ж запасу цих снарядів та мінометних мін було лише на три тижні бойових дій. Найслабшою була протитанкова оборона. Лише в останній момент війська отримали близько сотні 37-мм протитанкових гармат. З них половину закупили у Швеції, а решта були власного виробництва. Виробництво вкрай необхідних протитанкових рушниць було налагоджене лише після війни. Тому фінські солдати змушені були використовувати для боротьби з танками зв’язки гранат і пляшки із запалювальною сумішшю («коктейль Молотова»). Танкові війська фінів мали на озброєнні 25 застарілих танків часів Першої світової війни. Ще 30 нових легких танків заради економії коштів було закуплено в Англії без озброєння, і тому користі з них ніякої не було.Увійськах майже відсутні були засоби зв’язку. Як бачимо, рівень безтолковщини та безвідповідальності передвоєнного фінського уряду був аж ніяк не менший, ніж у сучасного українського керівництва. Як згадував пізніше Маннергейм, до останнього моменту майже ніхто не вірив, що розпочнеться війна. Воювати ніхто не хотів. Надто нерівними були сили. Населення Фінляндії в той час налічувало 3,7 мільйона чоловік. А населення Радянського Союзу після приєднання Західної України та Західної Білорусії перевищувало 180 млн. чоловік. Ще більшою була різниця воєнно-економічних потенціалів двох країн. Але в умовах, коли владу в сусідній великій державі захопив садист і параноїк Сталін, іншого виходу не було.

26 листопада 1939 року спеціальний підрозділ НКВС здійснив артилерійській обстріл радянської військової частини на кордоні біля села Майніла. Загинуло четверо і було поранено дев’ять червоноармійців. Радянське керівництво звинуватило у цій провокації фінів і поставило вимогу відвести фінські війська від кордону на 20 – 25 км. Фіни відкинули звинувачення , запропонували провести спільне розслідування інциденту з участю міжнародних організацій і погодились відвести війська від кордону, якщо Радянський Союз зробить те ж саме. У відповідь СРСР розірвав спочатку договір про ненапад, який мав діяти до 1945 року, а потім і дипломатичні відносини.

Ранок 30 листопада видався сонячним. На вулицях Гельсінкі було людно. Дорослі жителі добирались на роботу, діти йшли в школу. У цей час в небі з’явились радянські літаки. На голови мирних жителів посипались бомби. Одночасно без оголошення війни радянські війська відкрили артилерійський вогонь по фінській території та розпочали наступ. Армія вторгнення налічувала 450 тис. чоловік в 23 стрілецьких дивізіях.Їх підтримували біля 2 тисяч танків і майже 3 тисячі гармат та мінометів. Авіація Ленінградського військового округу мала майже дві з половиною тисячі літаків, авіація Балтійського флоту – понад 400 бойових машин.

В ході війни Червона Армія постійно нарощувала свої сили, перекидаючи на фронт все нові стрілецькі дивізії, танкові бригади та авіаційні полки. Таким чином радянські війська мали кількаразову перевагу в живій силі та артилерії і абсолютну перевагу в танках та літаках. Чисельній перевазі противника фіни могли протиставити лише хорошу підготовку своїх солдатів і офіцерів та високий бойовий дух. Нестача сучасної техніки до певної міри компенсувалася важкопрохідною лісисто-болотистою місцевістю.

Головний удар завдавала 7-а радянська армія на Карельському перешийку. Фіни повільно відступали, обстрілюючи ворога із засад, спалюючи будинки та руйнуючи все, що він міг використати.Населення прикордонних районів ще раніше було виселене вглиб країни.

На другий день війни , 1 грудня 1939р., надійшло повідомлення про створення народного уряду Фінської Демократичної Республіки на чолі з комуністом Отто Куусіненом. Його , нібито, створили представники лівих партій та повсталі фінські солдати. Стало зрозуміло, що метою Сталіна є не лише загарбання Карельського перешийка, а й усієї Фінляндії.

2 грудня з «фінською демократичною республікою» в Москві був підписаний договір про дружбу і взаємодопомогу.Проект цього договору був підготовлений 22 листопада. Ще раніше, 25 жовтня, в Ленінградському військовому окрузіпочалося формування Фінської Народної армії, яка формально підлягала уряду Куусінена. До її складу набирали переважно жителів Карелії, які навіть не знали фінської мови. В боях підрозділи цієї армії себе нічим не проявили і тому їх вирішили приберегти для урочистого параду в Гельсінкі, який так і не відбувся.

Напад Радянського Союзу на Фінляндію викликав велике обурення в світі. Асамблея Ліги Націй засудила радянську агресію та виключила СРСР зі свого складу. Частина держав запровадила проти агресора економічні санкції. Особливо відчутними стали торгові обмеження від США, де Радянський Союз купував велику кількість промислового обладнання та авіаційний бензин. Фіни отримали можливість активізувати купівлю зброї та боєприпасів по всьому світу. З багатьох країн їм на допомогу вирушили добровольці. Але Гітлер заборонив їх пропускати, так само, як і зброю, через територію Німеччини та Балтійське море. Залишався лише кружний шлях через порти Норвегії і далі через територію Швеції. Тому більша частина закупленої зброї потрапила за призначенням вже після війни. З дванадцяти тисяч добровольців, які прибули у Фінляндію на допомогу, вісім тисяч становили шведи. Фіни берегли їх на крайній випадок і лише менша частина шведівтанорвежців взяла участь у бойових діях. Особливо рішуче зупинити радянську агресію намагалися Англія та Франція, хоча вони самі в той час уже воювали з Німеччиною. Союзники підготували для відправки у Фінляндію експедиційний корпус із кількох дивізій та авіаційних частин, але Норвегія та Швеція відмовилися пропускати їх через свою територію.Англо-французьке командування розробляло також плани нанесення авіаційного удару по нафтопромислах в Баку, де добувалося три чверті радянської нафти. Та ці плани залишились тільки на оперативних картах.

Радянське керівництво не сумнівалося у швидкій та легкій перемозі. На початку грудня земля вже замерзла, але морози і сніговий покрив були ще невеликі, що сприяло радянському наступу. Проте бліцкриг все одно не вдався. Несподівано для всіх виявилося,що грізна і прекрасно оснащена Червона Армія має досить низький рівень підготовки та організації. Натрапивши на міни та лісові завали, радянські колони скупчувались у заторах і потрапляли під нищівний вогонь фінської артилерії.Через слабку взаємодію різних родів військ піхота часто піднімалася в атаку вже після закінчення артилерійської підготовки і без підтримки танків та навпаки. Наслідком були важкі втрати в людях і техніці.Через кілька днів радянські війська наштовхнулися на укріплені оборонні позиції, так звану лінію Маннергейма. На головній лінії оборони, протяжністю 140 км, було збудовано 210 довготривалих вогневих споруд (дотів) і 546 дерев’яно-земляних вогневих точок (дзотів). Для порівняння: французька лінія Мажіно мала щільність набагато потужніших оборонних споруд у 10 разів більшу. Для зміцнення своєї оборони фіни використовували загородження із колючого дроту, протитанкові перешкоди та мінні поля.

Доти були між собою з’єднані траншеями та ходами сполучення, для укриття солдатів збудовано бліндажі та підземні каземати. Спираючись на ці укріплення, фіни створили міцну оборону і затримали ворожий наступ на два місяці. Нестачу уміння радянське командування намагалось компенсувати рішучістю та нещадним ставленням до своїх власних військ. Часто вони йшли щільними рядами по мінних полях на кулемети і гинули до останньої людини. Але ні потужні артилерійські обстріли, ні масовані атаки танків і піхоти успіху не приносили. Якщо радянським військам і вдавалось десь вклинитись у ворожу оборону, то фіни відразу ж проводили контратаки і відновлювали лінію фронту. Сталін негайно звільнив воєначальників, які не виконали завдання, і на їх місце поставив більш досвідчених. Замість командарма Яковлєва 7-у армію очолив Мерецков. На Карельському перешийку було розгорнуто ще одну, 13-у армію, і створено Північно-Західний фронт на чолі з С. К. Тимошенко. Війська почали проводити навчання вдень і вночі в умовах, наближених до бойових. Особлива увага приділялась знищенню дотів і дзотів вогнем артилерії та захопленню їх штурмовими групами.

Ще більш драматично розвивались бойові дії у Північній Карелії, де протяжність кордону перевищувала 1100 кілометрів. Несподівано для фінів радянське командування зосередило тут аж три армії. Вже в перший день війни Фінляндія втратила єдиний свій порт на узбережжі Північного моря Петсамо( Печенга). Одна фінська рота змушена була відступити в тундру під натиском двох радянських дивізій. Особливо небезпечним був радянський наступ на північ від Ладозького озера. Щоб його зупинити Маннергейм перекинув сюди всі резерви. Після цього почалися сюрпризи вже для Червоної Армії. На Півночі сувора зима з сильними морозами та снігопадами почалася значно раніше, і тому наступати тут можна було тільки вздовж небагатьох доріг. Дивізійні колони з великою кількістю техніки розтягувалися на десятки кілометрів і перетворювались на зручну мішень для нападу легких загонів фінських лижників. Фінські бійці стріляли зі своїх гвинтівок та автоматів «Суомі» набагато влучніше, ніж червоноармійці, а потім відходили вглиб лісу. Переслідувати їх було марною справою, оскільки вони швидше ходили на лижах та краще орієнтувалися на своїй території. Поєднуючи тактику впертої оборони населених та опорних пунктів і партизанських дій у ворожому тилу, фіни не лише зупинили радянський наступ, але й оточили декілька дивізій. Поблизу узбережжя Ладоги в кільце потрапили 168-а і18-а стрілецькі дивізії та 34-а танкова бригада. Перша з цих дивізій зуміла організувати кругову оборону на прилеглих висотах і, отримуючи постачання з повітря та по льоду озера, протрималася до кінця зими, хоча і втратила третину свого складу. Доля інших з’єднань виявилася трагічною. Вони з самого початку були розділені на частини і заблоковані у вузьких « мішках». Радянські солдати закопалися в мерзлу землю і, використовуючи велику кількість танків, чинили героїчний опір. Вирватися з кільця вони не могли через міновані завали на дорогах. Сили оточених поступово танули через люті морози, які досягали 45 градусів, голод та вогонь фінських снайперів. Вже 29 січня штаб 18-ї дивізії надіслав радіограму: « Окружены 16 суток, раненых 500 человек. Боеприпасов, продовольствия нет. Доедаем последнюю лошадь». Через дватижні ситуація стала критичною: «Умираем с голода, усильте сброс продовольствия, не дайте умереть позорной смертью».

Але навіть у таких жахливих умовах червоноармійці добровільно вполон не здавалися. За сталінськими законами здача в полон прирівнювалась до зради з відповідними наслідками не тільки для військового, але і його рідних. Крім того, командири і комісари переконували бійців, що фіни будуть катувати полонених, а потім все одно вб’ють.Вантажів, які скидали оточеним з літаків,було мало, та й ті часто потрапляли в розташування фінів. Пізніше Сталін назвав оточених дармоїдами, які тільки просили харчів, а воювати не хотіли. Спроби визволити оточених наштовхувались на організовану оборону і призводили до важких втрат. Ось як описував ці бої радянський солдат-розвідник Павло Шилов: « Бойцы поднимались в атаку, финны подпускали их на определенное расстояние и расстреливали очень точным, прицельным огнем. Добежит боец до пристрелянной линии или доползет по снегу, а дальше ни на шаг – падает убитым или тяжело раненым. Когда мы возвращались из разведок,то, проходя по местам атак, с болью в сердце смотрели на трупы наших бойцов. Кто в какой позе был, когда его встречала пуля, так и замерзал… Картина жуткая. Лежит боец, каска пробита, мозги вытекли кроваво-белым сгустком, а рядом, где мина разорвалась, трупы без рук, без ног, а то и без головы. Но особенно непереносимо было то, что на поле боя одни наши и очень редко увидишь убитого финна. Это вот тяжело влияло на психику, приводило к мысли, что нам не победить, что всех нас истребят поголовно».

Наприкінці лютого фіни остаточно розгромили залишки 18-ї дивізії та 34-ї танкової бригади. Командири бригади та комісар дивізії, опинившись у безнадійній ситуації, покінчили життя самогубством. Понад тисяча бійців, переважно поранених та обморожених, пробилися до своїх. Серед них був і важкопоранений командир дивізії комбриг Кондрашев, якого розстріляли за вироком військового трибуналу. На полі бою фіни нарахували 4300 вбитих крім тих, які були під снігом. Серед трофеїв були 128 танків, 91 гармата, 120 автомобілів і тракторів, 62 похідних кухні та велика кількість піхотної зброї і спорядження. Трофейну зброю фіни ретельно підбирали і використовували на потреби власних військ. Коли одного фінського генерала зарубіжний кореспондент запитав: « Хто для вас є головним постачальником зброї ?», той з гумором відповів: «Звичайно, росіяни». Трагічна доля чекала ще чотири радянських дивізії, які воювали в Приладожській Карелії і були розбиті або зазнали дуже важких втрат. Наприклад, 44-а стрілецька дивізія прибула на фронт із Тернополя в осінньому обмундируванні. Під час його заміни ватних тілогрійок та валянок для всіх солдатів не вистачило. Пізніше фіни дуже дивувались, коли зустрічали полонених у брезентових чоботах.

На початку січня дивізія опинилась в оточенні та була розділена на частини. Командир 44-ї дивізії комбриг Виноградов на свій страх і ризик дав команду пробиватися до своїх. Відступ поступово перетворився на панічну втечу. Дивізія втратила третину свого складу, майже всю техніку і навіть більшу частину гвинтівок. За вироком військового трибуналу командир, комісар та начальник штабу дивізії були розстріляні перед строєм.Перед цим на допитах вони встигли признатися, що спеціально розвалювали боєздатність дивізії, щоб допомогти ворогу.

Бої в Північній Карелії показали, що вумовах повного бездоріжжя наступати великими силами неможливо. Червона Армія змушена була готуватись до нового штурму лінії Маннергейма. Радянські війська всіма доступними засобами виявляли замасковані укріплення фінів, а потім знищували їх методичним артилерійським вогнем. В ході війни рівень управління та точність вогню радянської артилерії значно зросли і саме вона завдавала противнику найбільших втрат. Фінська артилерія не могла їй протистояти через свою слабкість та нестачу снарядів. Постійно зростала також активність радянської авіації, яка скидала тисячі тон бомб на фінські міста, залізничні станції і позиції військ. Рух по залізниці і шосе в світлу частину доби повністю припинився. Від ще гірших наслідків фінів рятував невисокий рівень підготовки «сталінських соколів», які скидали бомби куди завгодно, а деколи і на голови своїх військ. Фінські льотчики діяли набагато ефективніше на далеко не кращих літаках, переважно голландського виробництва, і збили в повітрі у вісім разів більше ворожих машин, ніж втратили самі. Пізніше Маннергейм із жалем писав, що, якби перед війною вдалося купити хоча б півсотні сучасних винищувачі та кілька зенітних батарей, то становище в небі було б зовсім іншим.

В січні 1940 року значно поліпшилось постачання червоноармійців. Вони були повністю забезпечені теплим одягом та взуттям, білими маскхалатами, будьонівки замінили на шапки-вушанки. В раціоні бійців стало більше продуктів і з’явилися «наркомівські» сто грамів.

Чисельність радянських військ на фронті перевищила мільйон чоловік, з них на Карельському перешийку понад сімсот тисяч бійців. Фіни мали тут у п’ять разів менше особового складу та у дванадцять разів менше артилерії. Тому їм важко було протистояти радянському наступу, який розгорнувся на початку лютого. 7-а та 13-а армії атакували одночасно на багатьох ділянках фронту, щоб розтягнути фінські резерви. Головний удар завдавали фланги обох армій навиборгському напрямку, де місцевість сприяла використанню танкових військ. Радянські танкісти жодного разу не прорвалися на оперативний простір у тил ворога, але тепер вони надійно прикривали атакуючу піхоту. Особливо відзначилась 20-а танкова бригада, яка мала на озброєнні середні танки Т-28 і два експериментальних КВ.

11 лютого розпочався генеральний штурм. В тригодинній артилерійській підготовці брали участь шість тисяч радянських гармат та мінометів. Гуркіт канонади було чути за 160 кілометрів у фінській ставці. На головному напрямку передові фінські укріплення були майже повністю знищенні разом з їх захисниками. Ще кілька днів тривали жорстокі бої за лінію оборони, але у фінів просто не було сил, щоб закрити прорив. Вони організовано відступили на проміжну позицію, яку утримували ще десять днів. Підтягнувши резерви, радянське командування посилило натиск і вже на початку березня розпочало штурм тилової позиції фінів під Виборгом (Віппурі), звідки відкривався шлях на Гельсінкі. Водночас декілька радянських дивізій наступали з флангу по льоду Виборгськоїзатоки. Щоб їх зупинити фінське командування змушене було використати всі свої резерви. Бої під Виборгом мали надзвичайно впертий і напружений характер. Червоноармійці декілька разів захоплювали плацдарми на березі, але їх знову відкидали на лід. Земля навколо міста була щедро полита солдатською кров’ю. Фіни розуміли, що їм більше відступати не можна, а Сталін хотів за будь-яку ціну перемогти до весняної відлиги, яка б зробила неможливим подальший наступ.

В цей час Англія і Франція оголосили про відправку своїх військ на допомогу фінам навіть без згоди сусідніх держав і вже почали їх вантажити на кораблі. Війна з цими країнами в плани Сталіна аж ніяк не входила. Фінський уряд теж не тішила перспектива перетворити свою територію на поле бою між великими державами. Тому переговори, які вже більше місяця тривали при посередництві Швеції, завершилися підписанням мирного договору 12 березня 1940 року. Незважаючи на це, радянські війська в ніч на 13 березня розпочали наступ і після кровопролитного штурму захопили південну частину Виборга. Нові тисячі життів та зруйноване місто були принесені в жертву амбіціям Сталіна. Адже Виборг і так за мирним договором передавався СРСР разом з усім Карельським перешийком та деякими іншими територіями. Здобуття безлюдних земель аж ніяк не зміцнило Радянський Союз, але він тепер замість доброго сусіда отримав ворога на північних кордонах.

Фінляндія відстояла свою незалежність, хоча і дуже дорогою ціною. За даними Маннергейма загинули і померли від ран 25 тисяч фінських солдатів, ще близько тисячімирних жителів стали жертвами бомбардувань. Поранених і покалічених було понад 43,5 тисячі чоловік. Людські втрати Червоної Армії він оцінював, як більші, приблизноу вісім разів. Борис Соколов, який найбільш детально досліджував це питання на основі радянських документів, вважає, що СРСР втратив убитими в «зимовій війні» приблизно 170 тисяч чоловік. У фінський полон потрапило в десять разів менше бійців. Особливістю Червоної Армії була велика кількість обморожених,а також померлих від ран через погану організацію медичної допомоги.В техніці найбільших втрат зазнали танкові війська. Безповоротні втрати в танках становили 650 машин, 1800 було підбито, а понад 1500 вийшли з ладу по технічних причинах. Чисельність фінських танкових військ навпаки зросла за рахунок трофеїв. Про виняткову мужність і самопожертву фінських солдатів свідчить незначне число полонених -876 чоловік.

Саме високі бойові якості фінських солдатів і офіцерів дали їм можливість вистояти у війні проти сильного і жорстокого противника. Радянсько-фінська війна довела, що вміння володіти зброєю є важливішим, ніж якість самої зброї. Ведення оборони на своїй території дає можливість використовувати природні умови та укріплення для захисту військ, а також влаштовувати пастки для ворога. Ще одним важливим фактором перемоги стало згуртування всього фінського народу, незалежно від майнового стану та політичних поглядів,в боротьбі проти агресора. Цьому сприяв авторитет Маннергейма, який був не лише великим політиком та воєначальником, але й кристально чесною та порядною людиною. Фінський маршал дуже негативно оцінював довоєнний уряд країни, який проводив політику нейтралітету та обмежував воєнні видатки. На його думку наявність сильних союзників та добре оснащеної армії дала б можливість взагалі уникнути війни або в гіршому випадку зустріти її більш підготовленими. Допомогу від інших країн Фінляндія отримала лише тоді, коли довела свою здатність і бажання захищатися. Ніхто не буде обороняти державу, яка сама себе не захищає.

Михалевич М.А.